Як Путіна у Сербії приймали

Президент Російської Федерації 17 січня прибув з одноденним візитом у сербську столицю на Дунаї. Сербія зустрічала кремлівського очільника підкреслено пафосно. Та чи дійсно таким важливим був даний візит і які подальші зовнішньополітичні перспективи вимальовуються для Белграда?

ЯК ЦЕ ВИГЛЯДАЛО?

Зустріч кремлівського гостя сербська влада готувала на найвищому рівні. У четвер, 17 січня, в белградському аеропорту Путіна чекали заздалегідь доставлений його особистий броньований автомобіль «Звєрь», а також група охоронців президента РФ, котрі разом із сербськими колегами забезпечували безпрецедентні заходи безпеки. Сам Белград, якщо вірити місцевим, опинився ледь не в стані облоги. У деяких кварталах мешканцям взагалі заборонили виходити з дому та навіть на балкони в час, коли там проїжджатиме путінський кортеж. Каналізаційні люки в центрі міста запаяли. На дахах – снайпери. До охорони громадського порядку було залучено більше 1,5 тисячі поліцейських. Отож глава російської держави навіть у дружній країні остерігався замаху.

Дуже характерно, що Путін по прибутті в Белград передусім відвідав братську могилу червоноармійців, які загинули в жовтні 1944 року в боях за місто, нагадавши сербам, хто їх «звільнив». Це цілком у дусі кремлівської ідеології, одним зі стовпів якої є міф про «Вєлікую Побєду», приправлений гаслами на кшталт «можем повторіть» і «Європа у нас, освободітєлєй, в долгу». До речі, буквально неподалік від поховання радянських воїнів є російський військовий цвинтар часів Першої світової війни – його Путін оминув увагою.

До питання демонстрації любові сербського народу до російського президента сербська влада підійшла ґрунтовно. Десятки тисяч радісних обивателів вітали Путіна біля храму святого Сави в столиці Сербії. Російські ЗМІ називали цифри від 130 до 180 тисяч сербів. Проте, судячи з відеозаписів та розповідей місцевих мешканців, реальна кількість учасників демонстрації становила близько 30 тисяч. Хоча через те, що вихід Путіна перед публікою дещо відтягнувся, штучне освітлення сприяло тому, що натовп візуально виглядав більшим.

За словами місцевих мешканців, велику частину присутніх складали працівники бюджетних організацій (у багатьох державних установах участь у цьому заході позиціювали як обов’язкову) і завезені з провінцій люди, особливо з бідного півдня (подібна практика нам, українцям, до болю близька). Багато хто з провінціалів таким чином отримав нагоду безкоштовно побачити столицю – дорога в обидва боки оплачена, та ще й сендвічі з кавою як бонус (у Сербії останнім часом сендвіч став таким собі синонімом нашої гречки). Окрема категорія – серби з Косова, які вірять, що Путін просто візьме й відвоює цей край для Сербії. У соцмережах навіть почало поширюватися запитання-жарт про те, чи залишилися поза сербською столицею хоч якісь вільні автобуси?

Окрім такого роду масовки, в столицю Сербії ще з’їхалися різні затяті симпатики Москви зі всіх країн колишньої Югославії. Тут слід особливо відзначити македонську (дестабілізація в Македонії через своїх агентів впливу зараз актуальна для РФ) і чорногорську делегації. Чорногорські опозиційні проросійські політики навіть селфі зробили з кремлівським очільником. А Путін, у свою чергу, похвалив тих громадян Чорногорії, які виступають проти діючої влади і проти НАТО.

У відповідь на загалом щирі емоції з боку своїх балканських фанатів, включно з самим Вучичем, Путін почувався, судячи з його поведінки та міміки, в ролі багатого гостя в бідних родичів. Мовляв, зробив їм велику честь своїм приїздом. На усмішки тих, до кого приїхав у гості (а серби в цілому значно емоційніші за росіян), кремлівський господар відповідав казенною протокольно-холодною ввічливістю. Було відчутним зверхнє ставлення лідера «великої держави» до «молодших братів» – «барін соізволіл прієхать».

Що характерно, більшість сербів люблять росіян на дистанції – вкрай мало хто з них бував у Росії, а тим паче – поза Москвою й Санкт-Петербургом. А відтак – не можуть оцінити, наскільки цей народ «братський та схожий» (тема відмінностей між менталітетами сербів та росіян заслуговує, як мінімум, на окрему статтю). А чимало тих, хто опинявся на заробітках у РФ, потім кардинально переглядали свою думку щодо цієї країни й не хотіли більше насолоджуватися смаком «райських сибірських реалій». Не один такий заробітчанин стикався з неприязним ставленням, а подекуди – і з серйозними грошовими аферами. Можна сказати, що в сербів, які в часи Югославії не були в складі Варшавського блоку (тобто під гегемонією СРСР) і не мали безпосереднього досвіду кремлівської тиранії, сформувалося дещо викривлене уявлення про Росію.

КОНКРЕТНІ ЗДОБУТКИ VS ГУЧНІ ЗАЯВИ

Які ж реальні підсумки цього одноденного пафосного візиту Путіна до сербської столиці? Сторони підписали 25 угод, переважно торговельно-економічного характеру (зокрема про вільну торгівлю з Євразійським союзом, продовження гілки «Південного потоку» з Болгарії в Сербію), домовилися про російські інвестиції в сербську інфраструктуру і про співпрацю в оборонній сфері, хоча про останню – доволі розпливчасто. Але при цьому варто розуміти: сербські товари на 2018 рік склали лише 1% російського імпорту, а найбільша частина зовнішньої торгівлі Сербії припадає якраз на країни ЄС. А сам характер російських інвестицій вказує радше на плани економічної експлуатації природних багатств Сербії Росією, а не на сприяння розвитку сербського господарства.

Що стосується оборонної сфери, Вучич збирається купувати російську зброю. За неї Сербія платитиме дорого, а користь матиме сумнівну. У разі потенційного військового конфлікту з блоком НАТО (старі російські МіГи були би збиті дуже швидко). Хіба що сам-на-сам сербська армія може перемогти нещодавно створену армію Косова чисельністю в кілька тисяч.

Також Кремль виділив кілька додаткових мільйонів євро на завершення внутрішніх оздоблювальних робіт у храмі святого Сави. Ця монументальна культова споруда будується ще з 1894 року і росіяни долучилися до цього процесу недавно, на завершальному етапі, проте прагнуть приписати всі заслуги собі.

Ну, і як вишенька на торті – традиційна заява Путіна про безумовну підтримку Белграда в питанні Косова й про те, що Москва не дасть нікому «ображати Сербію». Відтак у сербських ЗМІ відразу з’явилися заголовки в дусі «брат Путін поверне нам Косово до 2022 року». В такому ж ключі обидва президенти розкритикували ЄС і НАТО й засудили дестабілізацію, яку, мовляв, Захід здійснює на Балканах.

І, насамкінець, Вучич подарував Путіну песика на ім’я Паша.

Окремим, дуже специфічним, реверансом у бік президента РФ стала пісня «Калінка-малінка» під час урочистого бенкету у виконанні міністра закордонних справ Сербії Івіци Дачича. До речі, цей урядовець раніше вже прославився аналогічним виступом – перед турецьким президентом Ердоганом з турецькою піснею.

Таким чином, обивателі покричали, що «нас і Руса 300 міліона», потішили своє самолюбство, випили ракії за здоров’я самі знаєте кого, а тепер далі поїдуть у ненависну їм Європу заробляти свої кохані та так палко ними жадані євро. У Сибір на заробітки ніхто поки не поспішає.

У Росії цей візит показали як вияв величезної любові до кремлівського вождя в Сербії, а отже на Балканах і за кордоном загалом, а також як серйозний зовнішньополітичний прорив, зміцнення російського впливу в Південно-Східній Європі.

ПОТЕНЦІЙНІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ РИЗИКИ ДЛЯ БЕЛГРАДА

Сербію в разі продовження бездумного зближення з Москвою очікують серйозні проблеми й розчарування. І справа тут не в емоціях, а в геополітиці. Ні ЄС, ні НАТО не хочуть такого собі «троянського коня» в своїх лавах. Сербія зараз становить щось на зразок чорної діри, оточеної практично з усіх боків державами-членами ЄС та НАТО (Македонію цього року в Альянс, швидше за все, приймуть, якщо Греція ратифікує Преспанську угоду).

Але Сербія, з одного боку, намагаючись випрошувати гроші в Брюсселя та прагнучи в Європу, все більше скочується в статус російського сателіта. Замість прагматизму, замість спроб налагодити хороші й вигідні для себе стосунки із Заходом (залишивши емоційні образи в минулому, адже для зовнішньої політики вони часто шкідливі) або проводити дійсно самостійну політику, Белград бере на себе роль сліпого провідника російських інтересів у регіоні. І це сумно.

Тим паче, Сербія далеко не завжди була «проросійською», історія знає чимало видатних та мудрих її державних мужів, які обирали дійсно прагматичну й ефективну зовнішню політику, а також вміли йти на компроміси й примирення навіть із нещодавніми ворогами (для вигоди свого ж народу). Та й сам потенціал цієї географічно й культурно європейської країни – доволі непоганий. Врешті-решт, можливою є й зміна влади в Сербії в недалекому майбутньому, адже стрімко зростають протестні настрої, пов’язані з соціально-економічними питаннями – вже кілька тижнів поспіль у сербських містах відбуваються марші в рамках кампанії «Я – один із 5 мільйонів».

У даному контексті слід згадати й БіГ. Широко знаний у певних колах лідер боснійських сербів Мілорад Додик уже не раз провокував американського посла, погрожуючи заблокувати вступ країни в НАТО, та робив різного роду епатажні заяви. Народу це, звісно, може подобається й виглядає потішно, але в перспективі може зіграти з Республікою Сербською злий жарт. Нічого тоді дивуватися, що Захід все більше підтримуватиме інтереси сербських сусідів, згортатиме економічну підтримку Белграду. Тим паче, Республіка Сербська серйозно залежить від фінансових вливань Заходу, який відбудував БіГ після спустошливої війни 1992-1995 років. А інтереси косоварів ті ж США відстоюють вже 20 років – з часів Клінтона. Геополітична необхідність вимагає в НАТО та ЄС протистояти впливу Росії на Балканах, що абсолютно логічно.

А-от Кремль якраз не дуже збирається через якусь там маленьку Сербію, яка навіть виходу до моря не має, вступати у серйозне протистояння. І якщо, в найгіршому випадку, Белград опиниться в стані військового конфлікту чи в ситуації на кшталт 90-х, то далеко не факт, що Москва врятує його. В 1999 році під час війни в Косово та бомбардувань з боку НАТО Росія вже погодувала сербів пустими обіцянками. Значно більший інтерес для Кремля становить та ж Болгарія. Вивести якимось чином цю чорноморську державу з НАТО – це було би серйозною московською перемогою, хоча такий сценарій украй малоймовірний.

ЧИ МОЖЕ ЩОСЬ ЗМІНИТИСЯ?

Ірраціональна та однобока політика нинішнього керівництва Сербії може привести сербський народ, який і так багато постраждав за останні кілька століть, до нового масштабного розчарування, деморалізації та кризи.

І головна вина за це лежатиме на самих белградських елітах.

Крім безкоштовних сендвічів та можливості побачити вживу «кремлівського царя», марних ілюзій про братську підтримку, сербам візит Путіна нічого кардинально важливого й нового не приніс. Москва, яка за останні роки зазнала ряду стратегічних поразок на Західних Балканах, таких як, зокрема, вступ Чорногорії в НАТО (повна втрата можливості виходу до Адріатики для Кремля) й досягнення македонсько-грецької угоди, що відкрила шлях євроатлантичної інтеграції для Скоп’є, може тепер лише годувати Сербію надіями та обіцянками й грати на сентиментах.

Хочеться побажати сербському народу тверезості й мудрості. На щастя, в суспільстві Сербії є інтелектуали та політики, які не бажають перетворення Сербії на російську губернію, хоча поки що вони й не становлять єдиної організованої політичної сили. Тому вони й залишаються в тіні. Існує, скажімо, рух за приєднання Сербії до НАТО, очільником якого є економіст Венцислав Буїч. Згадати варто також і Сербський рух оновлення на чолі Вуком Драшковичем, який ще на початку 90-х років був у авангарді опозиції проти Мілошевича та послідовно – за євроатлантичний вибір для Белграда й союзництво зі США. І ці люди ще мають шанс сказати своє слово.

Нинішні протести в Сербії є важливим показником опозиційних настроїв: головні вимоги незадоволених громадян полягають у люстрації чиновництва, боротьбі з корупцією та авторитарними тенденціями нинішньої правлячої еліти країни, забезпеченні свободи ЗМІ, проведенні прозорих виборів та покращенні соціально-економічної ситуації. А 14 грудня спільний список вимог, який містить і вище вказані, вже підписали опозиційні партії та організації: Союз за Сербію, Демократична партія Сербії, Соціал-демократична партія, Демократична спільнота воєводинських угорців, Громадянські платформи, Рух центру.

Так, нинішній курс сербської влади на чолі з Александром Вучичем веде країну донизу, але цілком ймовірним є варіант його суттєвого перегляду у разі консолідації та перемоги цих демократичних сил на наступних парламентських виборах у 2020 році.

Leave a Reply

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *